Гоголь, глина, крем-брюле:
З якої суміші ліпилася слава Полтавщини

Полтавська область містифікована Гоголем,
омріяна Мотрею Кочубей і гетьманом Мазепою та виліплена з опішнянської глини
Любителі містики, відьомства, чар та Гоголівських героїв, ласкаво просимо до регіону, де можна побачити чи не єдину в Україні круглу церкву, 800-річний дуб, під яким, за легедною, Мотря Кочубей чекала на Івана Мазепу та спробувати зліпити чарівного свистунця з чудодійної опішнянської глини. Depo.Мандрівник починає цикл розповідей про невідому та неймовірну Полтавщину.

Першою зупинкою на нашому маршруті стане Диканька, про яку всі чули, але до якої мало хто доїжджав. Це невеличке селище міського типу в 30 км від обласного центру, мабуть, найвідоміше село в Україні. А все завдяки Миколі Васильовичу з його славнозвісними, містичними "Вечорами".
Доїхати до Диканьки можна звичайним рейсовим автобусом з Полтави. Квиток коштує від 15 до 20 гривень в залежності від комфортабельності.

Але автівкою дістатися буде зручніше. Дорога Полтава – Опішня (а туди ми теж заїдемо) протяжністю 90 км туди і назад обійдеться приблизно у 120 грн, якщо машину заправляти газом. При цьому переваг подорожі власною машиною – маса. По-перше, дорогою в селах можна буде купити у бабусь купу смачних натуральних продуктів – волоські горіхи, домашні ковбаси, мед і яблука. По-друге, не треба бути прив'язаним до розкладу автобусів. По-третє, свобода вибору: побачив щось цікаве – виходь і досліджуй, скільки є часу і натхнення.
У маленьких кафе, розташованим вздовж траси, рекомендуємо спробувати найсмачніше, що готують на Полтавщині – борщ, банош і крем-брюле. Всупереч поширеній за межами області думці, саме цими стравами славиться цей гостинний край: кожна господиня з дитинства готує ці страви по-своєму, а традиції приготування крем-брюле передаються полтавками з покоління в покоління. Особливо рекомендуємо звернути увагу на лавандове і на м'ятне крем-брюле, яке зазвичай прикрашають пелюстками троянд і подають з кулькою малинового морозива.
Їхати до Диканьки краще теплої пори року, з друзями та фотоапаратами. Особливо коли цвіте знаменитий Бузковий гай, розташований неподалік: два гектари квітучого бузку, поруч – ставок, а через нього перекинутий дерев'яний міст. Трохи далі ростуть знамениті Кочубеївські дуби, які начебто висаджував генеральний суддя Василь Кочубей. Від старовинної діброви до наших днів дожили лише чотири велетні, вік яких сягає приблизно 800 років (що, у свою чергу, натякає, що історія про "авторство" Кочубея – лише народна байка, принаймні щодо цих чотирьох дерев).

На жаль, панський маєток до наших днів не зберігся: навіть фундаменту не лишилося. Проте при в'їзді до Диканьки гостей зустрічає відновлена арка, що колись вела до будинку Кочубеїв.
Самі Кочубеї теж тут – точніше, їхні забальзамовані тіла. Вони покояться в усипальниці родової церкви Кочубеїв – Миколаївської. За легендою, тут знайшли чудотворну ікону Святого Миколая, тому й храм вирішили будувати на цьому місці. Будівля церкви – унікальна. По-перше, вона повністю кругла. По-друге, хор співає на другому ярусі не позаду прочан, як зазвичай, а по боках від головної зали. Ну і третя особливість – та сама родова усипальниця Кочубеїв. В радянські часи гробниці розграбували, коштовності забрали, проте забальзамовані тіла лишили.
Про оспівану Гоголем Диканьку можна говорити годинами, але треба рухатися далі. Наступна зупинка – також відома на всю Україну Опішня або, по-місцевому, Опішне.

Опішнянська кераміка – традиційна українська кераміка родом з Полтавщини. Вважається об'єктом нематеріальної культурної спадщини України.

Згідно з археологічними знахідками, виявленими на околицях Опішні, територія селища була заселена ще у добу неоліту. Саме тоді набуває широке використання керамічного посуду. Розвиток ж сучасного промислу веде свій початок з кінця ХІХ століття, коли більшість населення Опішні займалося виробництвом своєрідних декоративних глеків. Сучасні опішнянські керамічні вироби зберегли багате різноманіття форм, серед яких поряд з традиційними національними з'явився ряд нових – вази, декоративні блюда тощо.
Столиця українського гончарства завжди радо зустрічає туристів. Музеї тут влаштовані ледь не у кожній садибі, оскільки всі тут – гончарі. А якщо хтось нині і не має справи з глиною, то діди-прадіди точно були гончарами. Звісно ж, кожен турист одразу відвідує Національний музей-заповідник українського гончарства, але ми звернемо від звичного маршруту. Оскільки у селищі всі музеї по дорозі, то одразу радимо заїхати у відреставрований будинок Кричевського-Лебіщака. Збудований у стилі українського модерну він зазнав лише зовнішньої реставрації. Цегла, з якої його будували, пройшла крізь роки, руйнування через людські та погодні фактори, але не втратила своєї міцності.
Також варто завітати і до Колегіуму мистецтв. Здавалося б, нічого особливого, але саме тут навчають майбутніх гончарів, художників та майстрів декоративно-прикладного мистецтва. Роботи знаменитих гончарів дивують, а дитячі вироби захоплюють. Музей у колегіумі налічує понад тисячу екземплярів. Витончені та майстерні вироби, подібні до тутешніх, не знайти в жодному музеї України.
Окрім глиняних виробів, тут можна побачити роботи з яєчної шкарлупи, шкіри, дерева, паперу, соломи, металу, скла, розпис по тканині, витинанки. Співробітники колегіуму залюбки проведуть екскурсію, запропонують попрацювати за гончарним кругом та покажуть піч, у якій випалюють глиняні вироби.
Є у Колегіумі і музей старожитностей, у якому зберігаються гончарні вироби, що принесли з дому та знайшли у старих будинках. Особливо цінується макітра, якій в музеї відведено чимало місця. Вважається, що хліб, замішаний у макітрі з опішнянської глини, не черствіє. А щоб довший час не скисало молоко, його наливали у опішнянський глечик, клали туди земляну жабу і спускали у льох.
Наступна зупинка – глиняний завод, точніше, те, що від нього залишилося. Цехи давно закрили, більшість будівель пустує, лише у одному приміщенні з забитими поліетиленом вікнами працює 15 робітників. Завод тримає на плаву і навіть намагається відродити місцевий приватний підприємець.

Подивитися на роботу майстрів можна лише в робочі дні. Директор підприємства гостинний: і екскурсію проведе, і унікальні гончарні печі покаже, і дозволить з глиною попрацювати.

Завершити ж відвідини Опішні можна поїздкою на Лису гору та оздоровчими водними процедурами у місцевому цілющому джерелі.
Далі ж повернемося до обласного центру і вирушимо в іншому напрямку – на Кременчук. Не так вже й багато людей знає, що дві з трьох європейських пірамід-усипальниць розташовані на Полтавщині. Щоб їх побачити, треба завернути до села Комендантівки, де можна знайти одну з них. У 1917 році піраміду, як в ті часи водилося, пограбували, проте стіни зруйнувати не вдалося, адже розчин до гранітних плит зроблений на яєчній шкарлупі та на крові щойно вбитих тварин. Також можна відвідати церкву, яка нині облаштована прямо в усипальниці.

Втім, надовго затримуватися у Комендантівці не варто, оскільки далі ще цікавіше. Вирушаємо на гору Пивиху біля Кременчуцького водосховища.
Пивиха – не просто пагорб на межі Кременчуцького та Глобинського районів. Це унікальна та надзвичайно красива пам'ятка природи, яка, на жаль, руйнується. Тут розташовано ландшафтний заказник місцевого значення. Під'їхати на Пивиху можна з боку Градизька, а ще краще – з боку села Максимівка. Місцеві жителі звикли до подібних запитань туристів, тож дорогу вкажуть безпомилково.
Висота пагорба не така вже й вражаюча – 168 метрів. Площа природоохоронної території складає 165,2 га. Підвищення утворилося внаслідок дії льодовика дніпровського зледеніння. Влітку туристи приїжджають сюди з наметами на кілька днів. В холодну пору року естети заїжджають помилуватися надзвичайними краєвидами. Крім того, на горі є рідкісні мінерали: біла глина, голубий мергель, кристалічнйи гіпс, пісок. Наразі гору намагаються всіляко вберегти від руйнування.
Це – лише мала частина всіх скарбів, природніх, історичних та культурних, які зберігає Полтавщина. Але в одній поїздці всього не покажеш, то ж лишимо їх на наступні "серії", які, безперечно, ще будуть.
В матеріалі використані світлини з відкритих джерел.
Made on
Tilda